доведена наявність прострочення у виконанні зобов’язання, чи є спеціальні норми, що регулюють ці правовідносини та виключають застосування ст.625 ЦК. До таких висновків, серед іншого, дійшли у Верховному Суді, здійснивши аналіз практики застосування ст.625 ЦК в цивільному судочинстві.

 

Диспозитивні приписи

Метою даного аналізу є вивчення практики застосування судами норм законодавства при розгляді цивільних справ про відповідальність за порушення грошових зобов’язань, виявлення складних і спірних питань, що виникають у судовій практиці, розроблення пропозицій щодо забезпечення правильного та однакового застосування судами норм права.

Статтею 625 ЦК встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання. Так, у ч.1 цієї статті сказано, що «боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання». У ч.2 зазначено, що «боржник, який прострочив виконання грошового

зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом».

Під час проведення аналізу були виявлені випадки відмови судами в стягненні сум на підставі ст.625 ЦК у зв’язку з відсутністю зазначення їх розміру в договорі. Так, Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 20.12.2012 скасував рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 8.10.2012 у частині задоволення позовної вимоги про стягнення 3% річних від суми боргу, оскільки сторонами в спірному договорі розмір процентів за користування зазначеними коштами не встановлений, а отже, у позивача немає правових підстав для покладення на відповідача відповідальності за порушення грошового зобов’язання відповідно до правил ст.625 ЦК.

Разом з тим суди повинні враховувати, що, коли в договорі не зазначено розміру процентів, цивільно-правова відповідальність за порушення

грошового зобов’язання настає на підставі вимог закону, а саме — ст.625 ЦК.

Якщо в договорі позики чи кредитному договорі встановлено збільшення розміру процентів у зв’язку з простроченням сплати боргу, розмір ставки, на яку збільшена плата за користування позикою (кредитом), слід уважати іншим розміром процентів, установленим договором відповідно до ч.2 ст.625 ЦК.

Для правильного та однакового застосування ст.625 ЦК необхідно проаналізувати, в яких випадках і правовідносинах слід її застосовувати та на яких підставах. Стаття 625 ЦК розміщена в розд.І «Загальні положення про зобов’язання» кн.5 ЦК, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання. Дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов’язань, якщо іншого не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов’язань. При цьому важливим виявляється питання, які зобов’язання є грошовими.

Відповідно до ч.1 ст.509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь

другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. За змістом стст.524 та 533 ЦК, грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошовій одиниці України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті). Така правова позиція підтверджується й практикою ВС (постанова від 6.06.2012 у справі №6-49цс12).

Грошові знаки в ролі товару

Зобов’язальні правовідносини, які належать до грошових, досить різноманітні. Вони можуть бути частиною інших оплатних зобов’язань (наприклад, обов’язок покупця сплатити гроші за придбаний товар, обов’язок наймача оплатити користування майном тощо), а можуть мати самостійний характер (відносини позики, кредиту, банківського вкладу й подібні).

Разом з тим не є грошовими зобов’язання, в яких грошові знаки використовуються не як засіб погашення боргу, а виконують роль товару: зобов’язання передати гроші, що випливають з угод обміну валюти, опціо­ну, купівлі-продажу монет і банкнот, зобов’язання повернути

грошові знаки, які перебували на зберіганні, передати перевізником банкноти за договором перевезення та ін. З огляду на це положення ст.625 ЦК не застосовуються до зазначених відносин.

Дослідження рішень, направлених судами для аналізу практики застосування ст.625 ЦК в цивільному судочинстві, свідчить про те, що більшість судів правильно визначали характер спірних правовідносин сторін і правомірність поширення на них дії ч.2 ст.625 ЦК. Але були виявлені випадки, коли суди стягували на підставі ст.625 ЦК кошти за невиконання відповідачем рішення в незобов’язальних відносинах.

Так, Апеляційний суд Тернопільської області рішенням від 14.06.2012 у справі №22ц-702 скасував заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду від 23.11.2011, яким стягнув з Особи 1 на користь Особи 2 інфляційні нарахування та 3% річних за виконавчим листом від 22.07.2010 №2а-134 в частині витрат на правову допомогу та витрат на проведення експертизи, а також за виконавчим листом №2-134 в частині стягнення половини вартості автомобіля, який перебував у спільній сумісній

власності подружжя. Колегія суддів наголосила, що зазначені рішення суду, на невиконання яких послався позивач, ухвалені не за зобов’язальними правовідносинами сторін, а тому ст.625 ЦК не може застосовуватися.

Судам слід мати на увазі, що грошові зобов’язання, відповідальність за які встановлена ст.625 ЦК, передбачають насамперед договірні правовідносини.

Водночас під час розгляду справ цієї категорії в судів викликає труднощі питання щодо застосування відповідальності, передбаченої ст.625 ЦК, до недоговірних зобов’язань, зокрема деліктних. Так, Чемеровецький районний суд Хмельницької області рішенням від 13.03.2012 у справі №2/2219/198/12 стягнув з Особи 1 на користь Особи 2 інфляційні нарахування та 3% річних від простроченої суми за порушення строків виконання останнім рішення того ж суду від 9.09.2008 про відшкодування позивачу майнової шкоди. Калинівський районний суд Вінницької області рішенням від 30.01.2012 відмовив у задоволенні позову про стягнення інфляційних та 3% річних від простроченої суми грошового зобов’язання, яке виникло на підставі рішення суду про стягнення з відповідача

збитків, заподіяних ним у результаті дорожньої пригоди.

Враховуючи зазначену неоднакову судову практику під час вирішення питання застосування положень ст.625 ЦК до правовідносин, які виникають у зв’язку із заподіянням шкоди, слід зважати на таке. Статтею 625 ЦК регулюються зобов’язальні правовідносини, тобто її дія поширюється на порушення грошового зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. При цьому ч.5 ст.11 ЦК, в якій ідеться про те, що «у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду», не дає підстав для застосування положень ст.625 ЦК в разі наявності між сторонами деліктних, а не договірних зобов’язань. Крім того, з рішення суду зобов’язальні правовідносини не виникають, вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в ст.11 ЦК, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність.

Відшкодування шкоди — це відповідальність, а не боргове (грошове) зобов’язання, на шкоду не

повинні нараховуватися проценти за користування чужими коштами, що теж є відповідальністю. Отже, нарахування процентів на суму шкоди є фактично подвійною мірою відповідальності (лист Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.01.2013 №10-74/0/4-13). Таким чином, дія ч.2 ст.625 ЦК не поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку із завданням шкоди.

Судам потрібно враховувати, що передбачена ст.625 ЦК відповідальність не застосовується до правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством. Зокрема, дія ст.625 ЦК не поширюється на трудові (з приводу заборгованості по заробітній платі, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва тощо) та сімейні правовідносини.

Ототожнення правової природи

Неоднакова практика судів у застосуванні ст.625 ЦК певною мірою пов’язана зі складністю визначення правової природи відповідальності, передбаченої цією статтею, та розме­жуванням цієї відповідальності з іншими видами відповідальності за грошовими зобов’язаннями,

зокрема неустойки (штрафу, пені) та збитків тощо. Одним з найскладніших питань судової практики є ототожнення правової природи 3% річних як відповідальності за порушення грошового зобов’язання та неустойки.

Згідно з п.3 ч.1 ст.611 ЦК у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Частиною 1 ст.549 цього кодексу встановлено, що «неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання». Формами неустойки є штраф і пеня. «Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання» (ч.2 ст.549 ЦК). «Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання» (ч.3 ст.549 ЦК).

Неустойка має подвійну правову природу. До настання строку виконання зобов’язання неустойка є способом його забезпечення, а в разі невиконання — перетворюється на відповідальність, яка спрямована на

компенсацію негативних для кредитора наслідків порушення зобов’язання боржником. Разом з тим пеня, за своєю правовою природою, продовжує стимулювати боржника до повного виконання взятих на себе зобов’язань і після сплати штрафу, тобто порівняно зі штрафом є додатковим стимулювальним фактором. Після застосування такої відповідальності, як штраф, що має одноразовий характер, тобто вичерпується з настанням самого факту порушення зобов’язання, пеня продовжує забезпечувати та стимулювати виконання боржником свого зобов’язання.

Водночас формулювання ст.625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів. За змістом ч.2 ст.625 ЦК, нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3% річних уходять до складу грошового зобов’язання та є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інте­ресу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від

знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним коштами, належними до сплати кредиторові (постанови ВС від 6.06.2012 у справі №6-49цс12, від 24.10.2011 у справі №6-38цс11). Отже, проценти, передбачені ст.625 ЦК, не є штрафними санкціями (постанова ВС від 17.10.2011 у справі №6-42цс11).

Слід ураховувати, що, попри подібність правової природи ч.3 ст.549 ЦК (щодо сплати пені) та ст.625 цього кодексу (щодо сплати 3% річних), які в обох випадках застосовуються як відповідальність за порушення грошового зобов’язання, ці правові норми є різними за своєю правовою природою.

Підміна процентів

Аналіз засвідчив, що більшість судів обгрунтовано виходять із того, що передбачені ч.2 ст.625 ЦК наслідки порушення боржником грошового зобов’язання не є неустойкою. Разом з тим були виявлені випадки іншого застосування цих положень.

Наприклад, рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від

29.10.2012 у справі №2/2220/951/12 стягнуто суму боргу за договором позики й пеню за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання та відмовлено в позові про стягнення процентів за користування чужими коштами і 3% річних від простроченої суми. Ототожнивши пеню з процентами за прострочення виконання грошового зобов’язання, суд дійшов висновку про неможливість їх одночасного стягнення.

Як свідчить судова практика, суди інколи підмінюють правову природу процентів, передбачених ст.625 ЦК, процентами за правомірне користування чужими грошовими коштами, передбаченими стст.536, 1048, 10561, 1061 ЦК, і доходять висновку, що зазначені проценти є тотожними за своєю правовою природою та заміщують одне одного. Так, колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Закарпатської області 5 липня 2012 р. скасувала рішення Ужгородського міськрайонного суду від 29.06.2011 та додаткове рішення від 13.02.2012 у частині вирішення позовної вимоги ПАТ «Енергобанк» до Особи 1 та Особи 2 про солідарне стягнення 3% річних і в задоволенні цієї позовної вимоги відмовила. Як зазначено в мотивувальній частині рішення, кредитним

договором від 3.06.2008 передбачена сплата процентів у розмірі 18% за користування кредитом. Урахувавши, що, за змістом ст.625 ЦК, за порушення грошового зобов’язання боржник мусить на вимогу кредитора сплатити 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, судова колегія дійшла висновку, що суд першої інстанції не мав правових підстав для покладення обов’язку на боржника та поручителя, який прострочив виконання грошового зобов’язання за кредитним договором, сплатити 3% річних від простроченої суми, оскільки зазначеним договором установлений розмір процентів за користування кредитними коштами.

Разом з тим судам слід мати на увазі, що проценти, передбачені ст.625 ЦК, за своєю природою відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування чужими коштами. Тому під час вирішення спорів про стягнення процентів річних суд повинен визначити: позивач вимагає сплати процентів за користування кош­тами, що були надані як позика, кредит, банківський вклад, чи зміст вимоги полягає в застосуванні відповідальності за порушення грошового зобов’язання (ст.625

ЦК).

Суди мають ураховувати, що відповідальність, передбачена ст.625 ЦК, за своєю правовою природою також відрізняється від збитків, відшкодування яких у разі порушення зобов’язання передбачене стст.611 та 623 ЦК. З огляду на це стягнення сум на підставі ст.625 ЦК не зменшує розміру збитків, до них не застосовуються положення ст.624 ЦК щодо одночасного стягнення збитків і неустойки.

Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК підставою для застосування передбаченої цією нормою відповідальності є прострочення боржником виконання грошового зобов’язання. Як передбачено ч.1 ст.612 ЦК, «боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом».

«Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору» (ч.1 ст.631 ЦК). Згідно з ст.251 ЦК «строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення». Відповідно до ст.253 ЦК «перебіг строку починається з

наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок». Статтею 530 ЦК визначено: «Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства».

Мінливість матеріального становища

Водночас суди не завжди належним чином установлюють наявність прострочення боржником виконання грошового зобов’язання. Так, Білогірський районний суд Хмельницької області, приймаючи рішення про стягнення інфляційних нарахувань за період з вересня 2008 до липня 2012 р. включно (рішення від

10.10.2012 у справі №2/2201/1129/12), не взяв до уваги відсутності доказів щодо порушення поручителем грошового зобов’язання. За умовами укладеного між сторонами договору поруки (п.6) поручитель зобов’язався виконати обов’язки, зазначені в письмовій вимозі кредитора, впродовж 5 календарних днів з моменту отримання письмової вимоги. Така вимога була направлена лише 12 серпня 2012 р., при цьому матеріали справи не містять даних про її вручення.

Аналіз судової практики засвідчив, що іноді суди не вбачають підстав для стягнення інфляційних витрат і 3% річних у випадку, коли прострочення виконання грошового зобов’язання сталося не з вини боржника.

Відповідно до ст.607 ЦК «зобов’язання припиняється неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає». Згідно з ч.1 ст.614 ЦК «особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання».

Водночас «особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів» (ст.617 ЦК).

Разом з тим, вирішуючи питання про наявність вини як умови застосування відповідальності, передбаченої ст.625 ЦК, слід ураховувати особливість правової природи цієї відповідальності.

Беручи до уваги те, що наслідки прострочення боржником грошового зобов’язання у вигляді інфляційних нарахувань та 3% річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним коштами, належними до сплати кредиторові, ці суми нараховуються незалежно від вини боржника.

Вказане правило грунтується на засадах справедливості й виходить із неприпустимості безпідставного збереження коштів однією стороною зобов’язання за рахунок іншої. Матеріальне становище учасників цивільного обороту схильне до змін, тому не виключено, що боржник, який не може виконати грошового зобов’язання зараз, зможе виконати його пізніше. Оскільки кошти є родовими речами, неможливість виконання такого зобов’язання (наприклад унаслідок відсутності в боржника грошей та інших підстав) не звільняє його від відповідальності.

Тому практика судів, які приймають доводи відповідача про неможливість виконання грошового зобов’язання чи відсутність вини як підстави для звільнення від відповідальності, що передбачена ст.625 ЦК, не є правильною.

Відстрочення на час прострочення

Разом з тим судам слід мати на увазі, що, за змістом ч.4 ст.613 ЦК, боржник за грошовим зобов’язанням не сплачує процентів за час прострочення кредитора, тобто у випадку, якщо кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, які передбачені договором, актами

цивільного законодавства чи випливають із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов’язку (ч.1 ст.613 ЦК). Тому, якщо боржник доведе, що невиконання ним грошового зобов’язання мало місце через прострочення кредитора, він звільняється від відповідальності, передбаченої ст.625 ЦК, оскільки порушення грошового зобов’язання у вигляді його прострочення боржником не настало й у такому разі вважається, що виконання зобов’язання відстрочено на час прострочення кредитора (ч.2 ст.613 ЦК).

Якщо боржник, використовуючи своє право, передбачене ст.537 ЦК, вніс належні до сплати кредиторові гроші на депозит нотаріуса, таке грошове зобов’язання вважається виконаним своєчасно, а отже, немає підстав для застосування відповідальності, передбаченої ст.625 ЦК.

За змістом ст.528 ЦК, виконання грошового зобов’язання може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, ЦК, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язку боржника виконати зобов’язання особисто. Необхідно

враховувати, що відповідно до ст.528 ЦК у випадку порушення (невиконання або неналежного виконання) грошового зобов’язання боржника іншою особою, на яку боржником покладено його виконання, відсот­ки, передбачені ст.625 ЦК, стягуються не з цієї особи, а з боржника. Оскільки виконання грошового зобов’язання боржника третьою особою є згідно з п.4 ч.1 ст.512 ЦК однією з підстав заміни кредитора іншою особою, у випадках, установлених ч.3 ст.528 ЦК, до іншої особи переходять права кредитора в грошовому зобов’язанні.

Отже, аналізуючи практику застосування судами ст.625 ЦК, слід зазначити, що при розгляді справ цієї категорії судам потрібно звертати увагу на такі питання:

• чи існує зобов’язання між сторонами?

• чи є це зобов’язання грошовим?

• чи доведена наявність прострочення у виконанні зобов’язання?

• чи є спеціальні норми, що регулюють ці правовідносини та виключають застосування ст.625 ЦК?